Ukrainische Künstlerinnen über Liebe, Kraft und Heimat

Для одних із нас перші вибухи пролунали мов грім серед
ясного неба, для інших – наче стартовий сигнал, що
означив кінець напруженої невизначеності. І став, утім,
початком нового життя.

Нас важко відрізнити. Ми говоримо тими самими
універсальними мовами – мовами музики, візуальних
мистецтв, танцю. Дорогами, яких більше немає, ми їхали на
Захід у таких самих автомобілях – стареньких
фольксвагенах і блискучих ауді.

Ці зміни, які ми будемо переживати і осмислювати ще довгі
роки, відбулися впродовж кількох годин, кількох днів.
Під час цієї війни в центрі Європи в ХХІ столітті люди
вмирають й виживають так само, як і під час інших воєн.
Коли немає світла, тепла, води і зв’язку, тоді доводиться
готувати їжу на вогні, пити воду з калюж, викопувати
туалети на подвір’ях і поряд ховати убитих.

По обидва боки Другої світової наші батьки в 1960-х
знаходили боєприпаси і міни. Діти підривалися перед очима
своїх батьків, а батьки – своїх дітей.

Мільйони наших життів, зітканих із такого різного досвіду,
зараз вплітаються в політичну карту Європи. По різні боки
українського кордону звучить питання «коли це
закінчиться?».

Ті, хто пережив невимовні жахіття воєн ХХ століття,
вчать нас питати «а що тепер?».

Що тепер робити зі своїм дорогоцінним життям?

Спертися на власну гідність і відкинути провину.
Допомагати собі й іншим. Рухатися вперед. Жити.

Адже українці борються за життя.

– Kseniya Kharchenko, Schriftstellerin Übersetzung: Annegret Becker

Für die einen klangen die ersten Explosionen wie Donnergrollen aus heiterem Himmel, für die anderen wie ein Startsignal, das das Ende einer angespannten Ungewissheit markierte. Und damit zum Beginn eines neuen Lebens wurde.

Man kann uns schwer unterscheiden. Wir sprechen dieselben universellen Sprachen – die Sprachen der Musik, der visuellen Künste, des Tanzes. Auf Wegen, die es nicht mehr gibt, fuhren wir gen Westen in den gleichen Autos – in alten Volkswagen und glänzenden Audis.

Diese Veränderungen, die wir noch lange Jahre miterleben und verarbeiten werden, sind innerhalb einiger Stunden, einiger Tage eingetreten. Während dieses Krieges im Zentrum von Europa, im 21. Jahrhundert, sterben und überleben Menschen, genauso wie in anderen Kriegen. Wenn es kein Licht gibt, keine Wärme, kein Wasser und kein Netz, dann muss man Essen auf dem Feuer zubereiten, Wasser aus Pfützen trinken, Toiletten auf den Höfen ausheben und daneben Getötete begraben.

Auf beiden Seiten des Zweiten Weltkriegs fanden unsere Eltern in den 1960er-Jahren Munition und Minen. Kinder wurden vor den Augen ihrer Eltern zerrissen und Eltern vor ihren Kindern.

Millionen unserer Leben, aus solchen unterschiedlichen Erfahrungen gewoben, flechten sich jetzt in die politische Karte Europas ein. Auf unterschiedlichen Seiten der ukrainischen Grenze hört man die Frage «Wann ist das vorbei?».

Diejenigen, die den unaussprechlichen Schrecken der Kriege im 20. Jahrhundert überlebt haben, lehren uns, zu fragen «Und was jetzt?».

Was sollen wir jetzt mit unserem kostbaren Leben machen?

Sich auf die eigene Würde stützen und die Schuld abwerfen. Sich selbst und anderen helfen. Sich vorwärts bewegen. Leben.

Denn die Ukrainer kämpfen für das Leben.